close

Олесь Бабiй
Iз збiрок мiжвоєнного перiоду

Шукаю людини
Доня стрiлецька
Воєнна колисанка
Пiсля бою
На нашiй Голгофi
"I досi сниться тихим сном..."
Жита
Ворог iде
На Київ
У Києвi
На Макiвцi
Лист в'язня
На руїнах
I. "I знов, як давно, знов неволя..."
II. "Не проклинаймо ворогiв..."
Батько i дiти
Могила Довбуша
Галицька iдилiя
Пiд Крутами
Весна
З поеми "Гуцульський курiнь" (уривки)
I. "На заходi вiйна згасає блиском ватри..."
II. "Як опинивсь курiнь гуцульський..."
III. "Пiшов курiнь десь у запiлля..."
IV. "I тихо. Нiч. Посеред пiль..."
Iз збiрки "За щастя оманою"
Жмуток перший
Весняне
До неї
Свiтло вночi
Gretchen
На концертi
В годину туги
Потiшився
На свiжу могилу
"Неначе повiсть: раз весною..."
"I лине спогад: рiдна хата..."
"Ось другий спогад: хуртовина..."
Жмуток другий
Друга
Ще раз
В саду
Аристократцi
Злодiй
Невдача
Мефiстофель
Загнiвались
Гнiв
Nocturno
I. "Вночi, мов пугачi, повiдлiтали смутки..."
II. "I як тебе молить, i як тебе благати..."
III. "Заснула ти, лежиш в дрiмотi сонна..."
Лист
Стрiча
Спiзнена гостина
Слiпець
Епiлог
Сам до себе
Iзольда
З циклу "Пiснi з-поза крат"
I. "За мрiї, сни про волю, за пiснi..."
II. "Вчинили суд, зiйшлися на наради..."
III. "Три кроки вздовж, три кроки вшир..."
IV. "Товаришi, не спiть цiєї ночi..."
VIII. "Лиш тут, у царствi кривди, зла, неволi..."
IХ. "Днiв тисячу прожить ще мушу..."
ХI. "В цiм домi кари, в царствi злоби, мести..."
ХIV. "I знову осiнь золотить..."

З книжок, виданих на вигнаннi

Iз збiрки "Жнива" (1946 р.)
Орлик
Весiлля
З поеми "Повстанцi" (1956 р.)
Пiд свист кнута
Ворог iде
В походах
Iз збiрки "Свiт i людина" (1969 р.)
Свiт i людина (уривки з поеми)
Жнива
Пiсня про Шухевича-Чупринку (уривок)
Iз збiрки "Вибране з творiв" (1969 р.)
Мати (уривок)
Пам'ятi Ольги Бесараб
Нiцше
Iсус
Вiйна
Могила над морем
День слави
На хвилях океану
Львiв наш
Вигнанець

II. ЛIТЕРАТУРНО-КРИТИЧНI ПРАЦI СПОГАДИ

"Енеїда" Iвана Котляревського
Микола Євшан (Федюшка)
Мої особистi спогади про Євшана
Мої стрiчi з Павлом Ковжуном

III. ОЛЕСЬ БАБIЙ В ОЦIНКАХ ЛIТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ I СПОГАДАХ СУЧАСНИКIВ

В. Бобинський. Лiтературне життя по цей бiк Збруча
В. Атаманюк. Сучасна галицька лiтература
Б.-I. Антонич. Поезiя по цей бiк барикади
М. Матiїв-Мельник. Ол. Бабiй. "Пожнив'я"
С. Наумович. Олекса Бабiй. "Повстанцi"
Р. Завадович. Олесь Бабiй
Т. Салига. "Гей, Сiч iде, красен мак цвiте..."
Ф. Погребенник. З думою про рiдну землю
I. Руснак, Л. Корчинська. Високий свiт поезiї Олеся Бабiя
В. Ганущак. Олесь Бабiй та його поема "Повстанцi"
М. Свирида. Схожий на Аполлона
П. Базилько. Моя зустріч з Олексою
Т. Курпiта. Олесевi Бабiєвi

МАРШ УКРАЇНСЬКИХ НАЦIОНАЛIСТIВ

Зродились ми великої години
З пожеж вiйни i з полум'я вогнiв,
Плекав нас бiль по втратi України,
Кормив нас гнiт i гнiв на ворогiв.

I ось iдемо в бою життєвому
Твердi, мiцнi, незламнi, мов ґранiт,
Бо плач не дав свободи ще нiкому,
А хто борець, той здобуває свiт.

Не хочемо нi слави, нi заплати,
Заплатою нам розкiш боротьби,
Солодше нам у бою умирати,
Як жити в путах, мов нiмi раби.

Доволi нам руїни i незгоди,
Не смiє брат на брата йти у бiй,
Пiд синьо-жовтим прапором свободи
З'єднаєм весь великий нарiд свiй.

Велику Правду, для усiх єдину,
Наш гордий клич народовi несе:
Батькiвщинi будь вiрний до загину,
Нам Україна вище понад все!

Веде нас в бiй борцiв упавших слава,
Для нас закон найвищий та наказ –
Соборна Українська Держава –
Вiльна, мiцна, вiд Тиси по Кавказ!

З ДОВIЧНОГО УВ'ЯЗНЕННЯ

Долi письменникiв, як i долi звичайних людей, складаються по-рiзному. Навiть тодi, коли вони, цi письменники, належать до одного й того ж поколiння, росли й формувалися в однiй i тiй же мiсцевостi, приблизно в одних i тих же умовах i реалiзують однакової сили талант (ясна рiч, кожен по-своєму) в творах близької або подiбної школи, тематики, вiдображаючи на початку один i той же життєвий досвiд, однi i тi ж iсторичнi подiї, свiдками чи й безпосереднiми учасниками й творцями яких довелося їм бути. Все одно доля потiм розпоряджається по-своєму. I часто дуже несправедливо, невблаганно жорстоко.

З поколiнням Олеся Бабiя,– а це було поколiння уславлених Сiчових Стрiльцiв, перших за довгi вiки лицарiв-патрiотiв, що зi зброєю в руках голосно заявили про право свого народу мати не тiльки власнi iнтереси у вiйнi, яка потрясла тодi свiтом, а й про право його на власну державу,– з цим поколiнням доля теж обiйшлася по-своєму, спершу пiднiсши кращих його представникiв – усусусiв до вершин слави i гарячої, палкої любовi з боку українських народних мас i подарувавши їм ряд блискучих бойових успiхiв та перемог, а потiм, коли "встояти не було сили", метнула їх у сумнозвiсний "чотирикутник смерти", в безвихiдь i розпорошила по широких просторах iмперiї, проти якої вони воювали, боролися, i, врештi, розвела багатьох з них по рiзнi боки хитромудро зведених бiльшовиками барикад, в кiнцi мало кого пощадивши.

I все ж саме це поколiння таки спромоглося здобути, хай i на не надто тривалий час, хай i втрачену потiм Українську державу, iдея якої вiдтодi перестала бути примарним фантомом, стала невiдкладним завданням нацiї. Вони ж, усусуси, i в полум'ї вiйни, i вже пiсля неї творили й гартували новий нацiональний дух, нову пiсню, нову лiтературу, мистецтво, культуру. Парадокс лише в тому, що потiм упродовж пiвстолiття iмена бiльшостi з них були викресленi з iсторiї, їх заборонено було згадувати, i навiть могили їхнi були зруйнованi.

Згадували тiльки тих, хто похитнувся, хто, розгубившись чи й зовсiм зневiрившись, пiддався на демагогiчнi гасла й повiрив, що можна розбудувати нацiю, зробити її щасливою й гордою i пiд контролем ворога. Цим шляхом у рiзний час пiшли Василь Атаманюк, Василь Бобинський, Михайло Козорiс, Володимир Ґжицький, десятки, сотнi i тисячi менше вiдомих чи взагалi невiдомих старшин i стрiльцiв УГА.

Олесь Бабiй цим шляхом не пiшов, вiн не вiрив у червоний "iнтернацiоналiзм", залишався невгнутим упродовж усього життя. Тож i немає нiчого дивного в тому, що саме його спадщина переслiдувалась найбiльш жорстоко i ми нинi про неї найменше знаємо.

Але на вiдмiну вiд тих колишнiх своїх побратимiв зброї й пера, котрi похитнулися i пiзнiше заплатили за це життям, Олесь Бабiй уцiлiв, вижив i, опинившись за океаном, уважно стежив за всiм, що вiдбувалося на Батькiвщинi. Нi, вiн i тепер не каявся, що залишився вiрним iдеалам своєї молодостi. Але його не могло не болiти, що українська молодь у рiдному краї не має змоги читати його поезiї, повiстi, пристраснi слова численних його статей, якими захоплювались молодi люди в перiод мiж двома свiтовими вiйнами. Вiн знав, що зумисне затирається в пам'ятi саме його iм'я, яке, власне, небезпечно було навiть згадувати, що вся його творчiсть засуджена на довiчне ув'язнення. Яка ж ти, доле, несправедлива! Душа поета кричала:

Вiтчизнi я вiддав мiй цвiт життя,
мiй труд, юнацькi мрiї буйнокрилi.
За те знайду спочинок, забуття
не в рiднiм краї, а в чужiй могилi?
За мною бiй за волю, рiдний край,
за мною тюрми, де каравсь я люто,
невже за те утратив я мiй рай,
тебе, моя Вiтчизно незабута?
("Вигнанець")

I справдi, чи далеко було до того, аби забути його назовсiм, коли чверть нацiї забула вже й рiдну мову?

I все ж його пам'ятали, знали, з ним рахувалися не лише друзi-письменники, вдячнi читачi старшого покоління, а й – не меншою мiрою – непримиреннi вороги та противники з протилежного полiтичного табору. Вiн був настiльки вiдомим, а творчість його настільки вагомою, що й упорядники 8-томної "Iсторiї української лiтератури", яка вийшла за вутленької хрущовської вiдлиги, не змогли обiйтися хоч i без лайливої, неґативної, але... таки ж згадки про нього. У шостому томi – аж двiчi! А як не згадаєш, коли вже один з перших одiозних, суто бiльшовицьких iсторикiв нової "пролетарської" української лiтератури, сумнозвiсний вульґаризатор В. Коряк його згадував i про нього писав як про явище по той бiк Збруча ще на початку двадцятих, не кажучи вже про В. Бобинського чи В. Атаманюка; коли сам Б.-I. Антонич, уже по цей бiк Збруча, вiдзначає його як одного з кращих поетiв у статтi, призначенiй для польського читача. А вже про таких – чи то заслiплених, чи то зумисних – адептiв пробiльшовицького лiвацтва в Захiднiй Українi, як С. Тудор чи Я. Галан, то й говорити зайве. Цi просто його величали "фашистом", "спiвцем вiйни" i не шкодували йому уїдливих епiтетiв, за якi по той бiк Збруча письменника просто взяли б та й розстрiляли.

Олеся Бабiя, його творчiсть добре знали i спiвпрацювали, сперечалися, радилися з ним такi люди, як Є. Маланюк i Д. Донцов, вiн був знайомий з Оленою Телiгою i О. Ольжичем, Е. Козаком i П. Ковжуном, знав близько О. Олеся, чи не всю українську елiту Львова i Праги. Отож цiлком замовчати його iм'я було важко. I вiн вiрив у те, що зробити цього не вдасться, як не вдасться згасити порив до волi, державностi великої нацiї, те святе полум'я самопожертви, яке розпалили вони, Сiчовi Стрiльцi – справжнi лицарi не так "залiзної остроги", як самої Матерi-України.

I це полум'я не погасло. Повiльно, хто як, знов-таки не за справедливим чiтким порядком, не в лавах стрiлецьких дисциплiнованих, а – як кому пощастить, хто яких знайде покровителiв i меценатiв, повертаються колишнi стрiльцi-лiтератори до свого народу, до свого читача. I серед них – Олесь Бабiй. Не в числi перших, на жаль... Але то не пов'язано нi iз значимiстю його постатi в лiтературi, нi з обсягом та мистецькою i суспiльною вартiснiстю його лiтературної спадщини. I тому хочеться вiрити, що невдовзi таки матимемо солiдне видання бодай тих його кращих творiв, що й нинi звучать ой як актуально i ой як потрiбнi вкотре вже дезорiєнтованому i розгубленому нашому широкому загаловi. Це ще попереду, воно буде.

А тим часом читацькiй увазi на вiдзначення сторiччя вiд дня народження видатного нашого земляка пропонується оця книжка вибраних поезiй та деяких матерiалiв, що мали б дати бiльш-менш задовiльне уявлення про Бабiя-поета i Бабiя-людину. Як i кожна подiбна справа, що робиться за гострого браку джерел i матерiалiв, часу, коштiв, паперу, а iнколи й елементарного сприяння та розумiння з боку певних осiб i структур, книжка ця не без хиб i недолiкiв. Але вона – перше в повоєннiй Українi (а це понад 50 лiт!) окреме видання поезiї О. Бабiя. Хай же воно стане добрим початком для видань кращих, повнiших, з бiльшим обсягом i накладом, з добрими iлюстрацiями. Адже на черзi – проза, драматургiя, публiцистика, твори для дiтей. Все це ще чекає на уважних дослiдникiв i доброзичливих видавцiв.

Адже вирок "довiчне ув'язнення", здається, давно скасовано. Спадщина О. Бабiя має врештi вернутися до людей.

Василь ГАНУЩАК,
член Спiлки письменникiв України.
Iз збiрок мiжвоєнного перiоду
I. ВИБРАНI ПОЕЗIЇ

Із збірок міжвоєнного періоду

ШУКАЮ ЛЮДИНИ

Шукаю людини!..

В часi воєнних походiв, серед могил, на кривавому шляху, серед темної ночi згубилась вона. Дим, полум'я, пожежi i степова курява заслонили хмарою її обличчя; стогiн ранених, гарматний рев i брязк шаблюк заглушили солодкий її голос; брудна солдатська, окривавлена стопа втопила її в бруд i погань життя. Дика зграя розлючених, божевiльних профанiв обкидала болотом її святi ризи, скосила найкращi цвiти її душi.

Шукаю людини!..

Куди не глянеш – всюди жадiбне лице патрiота, криваве чоло борця, всюди чуєш рев i жахливий вереск кровожадних гiєн.

I втомилася душа моя серед воєнної хуртовини, зненавидiло моє серце базарнi крики фальшивих героїв. Серед брудної, безконечної пустинi, серед царства злоби i гнiву, в країнi гiєн i шакалiв я невтомно шукаю людину.

1920 р.

ДОНЯ СТРIЛЕЦЬКА

Полями, ланами, пiд гору межою
Iшло в лiтню днину маленьке дiвчатко.
Самотнє, обдерте. Рукою дрiбною
У кошику несло з обiдом горнятко.

Iшло, пiдбiгало, iз межi на межу,
Втираючи пiт, що котився по личку:
"Ой леле! Цей глечик тяженький не вдержу.
Спочину, зiрву я для братчика чiчку.

Жучок ось чорненький,– погляну, цiкаво;
Ось мишка побiгла,– якби тут наш котик!
Там жайворон пiснi посiяв на трави:
Всi люди працюють, а вiн без роботи".

Йде дальше дiвчатко мiж ниви i збiжжя,
Забрело, як в море, оглянулось, стало:
Нi шляху, нi стежки – саме бездорiжжя;
Гей, мабуть, дiвчатко в полях заблукало.

Так тихо, безлюдно, лиш вiтер ланами –
Нi женцiв, нi стежки, лиш колос i колос.
"Де мама? Де женцi? Зблудила я, мамо!" –
I бiдне дiвчатко заплакало вголос.

Пiти б розпитати. "Як можна зблудити?
Чи стежки не бачиш за житом? Ну, стидно",–
"Коли ж бо я менша, як стебла у житi,
Хоч стану на пальцi, ще стежки не видно".–

"Хто ж смiв тут самотню лишати дитину?
Ти звiдки? Скажи-но: Де мама? Де татко?" –
"Мiй тато на войнi за Україну загинув,
А я несу мамi обiд у горнятку".

1927 р.

ВОЄННА КОЛИСАНКА

Спи, дитя моє прекрасне,
Баюшки-баю!

ЛЕРМОНТОВ

Ой люлi, люлi, сину мiй,
Засни, засни, соколе!
Впав на вiйнi десь батько твiй,
Не вернеться нiколи.

Настали в нас тяжкi часи,
Тож хлiба, сину, не проси;
Хлiбець – то сни минулi,
Бо брат, що сiяв нам на хлiб,
Найшов у таборi свiй грiб;
Люлi, мiй синоньку, люлi...

Нi грядоньки землицi в нас –
Майна не сподiвайся;
Як виростеш, то з нами враз
У найми ти наймайся.

Паси худiбку у лiсах,
Ночуй у слоту на ланах,
В болотi та намулi,–
То чей тобi дарує пан,
Окрiм побоїв i доган,
Ще й ложку страви. Люлi!..

Вiдтак у дниноньку одну
Дадуть тобi рушницю.
I поженуть у чужину,
В далеку чуженицю.

В касармi згубиш юнiсть, май,
У бою не за рiдний край
Загинеш ти вiд кулi;
Боровсь, не знаючи за що,
Упав, питаючи: "Пощо?"
Люлi, соколику, люлi.

А нi, то вернешся з вiйни
Калiкою додому;
Тодi мене не прокляни,
Не докоряй нiкому.

Царi женуть iз рiдних хат
Моїх синiв, моїх вiрлят
На жир гарматнiй кулi;
Ми вас колишем не собi,
Лише вiйнi i боротьбi...
Люлi, дитинонько, люлi...

А може, у полон
Ти попадеш у битвi,
Тодi всю нiчку не на сон
Оддам, лише молитвi.

А ти в таборi через дрiт
Дивитисьмеш туди, у свiт,
Зiтхання слати чулi.
I з голоду, недуги, зла
Упадеш – колос зi стебла...
Люлi, дитя моє, люлi...
Засни, лебедоньку, засни,
Тебе вколише ненька.
Краса життя – то тiльки сни
Тодi, як ти маленька...

Бо як мине весняний день,
Мине пора i снiв, пiсень,
Вороження зозулi.
Не пробудись; дарма, дарма,
В життi утiх нема, нема,
Засни навiки, люлi...

1918 р.

ПIСЛЯ БОЮ

Не говорiть: "Ми втратили вiйну"
I не ридайте: "Марно все пропало!" –
I в сатани ще навiть сил замало,
Щоб вiн унiвець чин ваш повернув.

У всесвiтi не пропаде й атом,
Безслiдно навiть не загине мрiя.
Ви ж вiрите, що ворог чудо вдiяв –
Похоронив ваш чин весь пiд хрестом?

Лиш дiти вiрять, що вчорашнiй день
Помер навiки й не живе сьогоднi.
Вписала вiчнiсть в лiтопис Господнiй
Геройську смерть стрiлецьких чет, сотень.

Погляньте! Зерна сiє там ратай:
Хоч зерна тi присипанi землею,
Не зогниють, не згинуть, нi, пiд нею,
А зродять плiд – i зашумлять жита.

Або як вам зневiра ломить дух,
Погляньте ви в бурхливий день на рiки:
Чи хвиля, збита вiтром превеликим,
У глибинi десь гине без слiду?

Нi, браття! Нi! Та хвиля, збита тут,
Пiдносить там ще вище срiбнi крила;
Здiйметься так народна збита сила –
Нi, не намарно кров, нi, не намарно труд!

1926 р.

НА НАШIЙ ГОЛГОФI

Народ, утомлений в боях,
Упав хрестом у пил, на шлях,
Тернистий шлях...
Регочуть Юдинi сини,
Мiняйлiв чернь кричить: "Розпни!
Розпни, розпни!"
Торгуючи святим добром,
Сварню почали пiд хрестом,
Святим хрестом!..
Поклали в грiб Народ – Христа,
Й пiшла на пир та чернь пуста
В шумнi мiста...
Весь Рим гуде пiд хор пiсень.
Дрожiть! Iде вже третiй день,
Воскресний день!
Впав гробний камiнь, впав ґранiт,
Встає вже iстина, йде в свiт
Спасти весь рiд,
Весь людський рiд.

* * *

I досi сниться тихим сном:
Шляхом, шляхом
Йде вiйсько – повiнь з берегiв...
Нi пiснi – слiв...
За полком полк, неначе хмари.
За ними примаром пожари,
За ними плач сестер, батькiв.
Ворожий гнiв.
I досi сниться день походу...
Христовий похiд для народу
Туди, на верх Голгофи гiр!
I досi бачу в нiч понуру:
Ген журавлиний лине ключ –
За Збруч, за Збруч...
I досi бачу вас, герої!
Палає срiблом в сяйвi зiр
Рiка-кордон.
Пiшли, оглянулись востаннє:
"Прощай!
Ти, краю, нас не забувай!"
Пiшли. Сто тисяч було вас!
А де ви? Де ви всi в цей час?
Розсипались пiском в пустинi,
Зеленим листям по Вкраїнi,
Зогнили в тюрмах i таборах,
А прапор кинули на горах!
Минулося. Лиш спомин сном:
Колись на схiд ми йшли шляхом...
Сто тисяч, серед гiр i круч,
Останнiй несло волi луч –
За Збруч, за Збруч!..

ЖИТА

Радуйся, земле пресвята!
Колишуться в полях жита;
За шумом шум
Пливе на лан;
Спiва сто дум
Нив океан,
Хвилює шелестами вкрай,
Як той Дунай, як той Дунай!
Радуйся, земле, i радiй!
Йдуть гостi, юнi, молодi,
Женуть ягнят
Бичем вiтрiв:
Сто тисяч стад
I табунiв;
Срiблиться море бiлих грив –
Од меж до меж, од нив до нив...
I розвеснiй, душе сумна...
Несе бальзами тишина...
А житнiй шум
Гоїть бiль ран,
Втопив мiй сум
Пiль океан...
У грудях спiв, на струнах смiх –
Жита... жита... в полях моїх!

ВОРОГ IДЕ

Йде вiйсько, має хоругов.
Гримить громами барабан:
"Пiшли ми в тан...
I з брата, з брата лили кров.
Ще вчора раб – сьогоднi пан,
Ще вчора брат – сьогоднi кат.
Замкнув в тюрму сестричку брат.
Чи брат? Чи кат?"
Побiда. Ллється регiт сурм.
Ха, ха! А з тюрм, а з тюрм, а з тюрм
Несеться крик i зойк на глум.
Тут смiх, тут радости оркан,
Там кров ще капле з ран – ах, з ран!
До нiг тирана впав прапор.
Святий прапор.
Мов зграя псiв, так виє хор,
Солдатський хор:
"Трiюмф! Гар, гар! Тадра, та, та!
Вже правда стоптана свята!
Тюрма i сльози, кров, пожар...
Тадра, та, та! Гар, гаррр! Гар!"
Ха, ха! Про правду, волю спiв?
Там крик рабiв, там смiх катiв;
Там скрипiт шибениць страшних,
Там крови плюскiт не затих.
Та що там правда, що там кров?
Копальнi нафти нашi знов!
Та що, що всюди зойк i стон?
Наш бог – баґнет, а кнут – закон.
У нас на грудях хрест, любов,
А на руках, баґнетах кров.
Будем кричать про правду, мир,
Сами ж пiдем на злоби пир,
Понесемо у свiт, у свiт
Чортiв, шайтанiв заповiт!
Iдуть. Хтось сипле цвiт на шлях.
А там, в степах, а там, в полях,
Гроби, хрести на тих гробах.
Ха, ха! А там, мов листя цвiт,
По всiх краях, у свiт, у свiт
Рознесла буря всiх борцiв.
Втекли ягнята вiд вовкiв.
Гей, гей! Як гордо йдуть на шлях!
А там раби дрожать в хатах,
Хтось шепче: "Спiв цей за вiкном –
Над гробом волi це псалом".
Гей, гей! Ще вчора тим шляхом
Iшли раби у бiй, на пир,
Мов бурi вир!
I плила пiсня аж до зiр –
Про Сiч, що йде з прапором з гiр.
Все зникло сном...
А там в куток
Сховався згорблений сваток
I шепче: "В бiй не хтiли йти,
То мусимо ярмо нести".
Так, так! Так, так!
Вiрлом не буде черв, хробак...
Так, так... Так, так!
.........................
А там... а там...
Веде якийсь кривавий хам
Хлопiв iз сiл.
Веде за "зраду" на розстрiл.
О муко, муко! Їм услiд
Бiжить сiм'я, бiжить весь рiд,
А матерi не плачуть тут –
За плач же б'ють,–
Лише, мов суки тi, скиглять,
Що взято в них топить щенят.
В очах їх ад, в душi пожар,
О громи з хмар!
Ударте, вдарте i спалiть
Плюгавий рiд, кривавий свiт!
Iдуть, i грає барабан:
"Ще буде бiй, ще буде тан.
I згине, згине Тамерлан!
Весь свiт буде єдиний лан.
Нiхто не раб, нiхто не пан".
.........................
Так грають труби й барабан.

НА КИЇВ

Гей, волинськими шляхами
I безмежними степами
Горде вiйсько в бiй iде.
Iдуть Стрiльцi Сiчовiї,
Линуть орли степовiї,
Громом пiсня їх гуде –
Гей, бiй буде!
Голод, втома з нiг кидає,
А слiди їх заливає
Кров, що з босих нiг пливе.
А жару, що тлiє в груди,
Не гасять неволя, труди;
Запорiжжя дух живе...
Воскрес – живе.
Йдуть стрiльцi, iдуть герої
I слiди, шляхи всi свої
Кров'ю, трупами значать.
Не страшна їм смерть, могила,
Нi грiзна ворожа сила:
В Київ волю зустрiчать
Вiрли летять.

У КИЄВI

Київ! Поклiн тобi, поклiн!
До твоїх стiн
Iду з Карпат, врагами гнаний.
Ти ж паном був дитинних снiв,
З тобою я ридав-радiв.
Тебе я бачу, мiй коханий!
Немов паломник, що в бою
З життям втомивсь – тугу свою
В Єрусалим несе далекий,
Так я, утомлений в ту мить,
До тебе рани йду гоїть.
Iду самотнiй, одинокий.
I може, в горах, де в боях
Лягли спочити в тихих снах
Борцi безсмертнi i герої,
Я зможу серце насталить
I научусь знова любить
Народ, що вбив надiї мої.

1919 р.

НА МАКIВЦI

I знов я тут, на горах слави,
Де наш ручай шепоче й лiс:
– По битвi на полях Полтави
Тут перший український крiс
Спиняв московських полчищ лави
I вперше по вiках неволi
Карпатський вiтер в свiт понiс
Слова нечуванi стрiльцевi:
"Ми не поклонимось царевi!
Ми прагнем волi!"
То були яснi днi веснянi:
Пестило сонце квiття рясту,
I вже бруньки були розвились
На цих березах на полянi,
Коли пiд шум сосон похилих
Упав нараз
Твердий приказ:
– Наступ!
I понад бори, понад гори,
I над Бескиду темнi звори
Гармати глухо заревiли,
Зацокотiли скорострiли.
А гомiн з тих верхiв злетiв
Аж до Днiстрових берегiв.
Тодi-то тут, в ось тiй дiбровi,
Схилився воїн, в ранах, кровi,
А другий впав на полонину,
Хоч мертвий, зброї з рук не кинув,
А третiй впав ось тут, край зруба,
Коло зламаного дуба...
Я бiля дротiв, за ровами,
Убив багнетом над ярами
Стрiльця – з-над Кубанi солдат;
Вбив брата брат,
Що ослiп у тюрмi i неволi,
Мордував вiн своїх.
Що за смiх, що за грiх,
Що за iграшка долi!..
З тих гiр пiшли стрiльцi вперед,
На рiднi доли...
Хлопцi то були – як соколи...
I соколиний їх був лет.
Аж до Днiстра...
По Липу Золоту...
По Збруч i Сян...
I по Карпати
Полинула, як гураґан,
Стрiлецька пiсня в пору ту:
"Машерують визволяти
Своїх братiв iз-над Днiпра
З московських кайдан".
I пiсню ту од роду в род
Спiває весь народ.
А нинi, нинi тихо сплять:
Один, i другий, тридцять п'ять...
.........................
Мандрiвнику, йди до верхiв
Вклонитись тiням тих борцiв,
Що прагнули у люту днину
Пiдняти схилену калину,
Розвеселити Україну!

ЛИСТ В'ЯЗНЯ

Моя матусю! Я в тюрмi.
Минають сумно днi за днями,
Немов тумани, що взимi
Пливуть над рiдними полями.

Так сумно тут: iз-поза крат
Не бачу сонячного сходу;
На рокiв п'ять мене Пилат
В тюрму замкнув за честь народу.

Впадуть мої слова в твiй дiм,
Немов злодiї серед ночi;
Ти ж не ридай, не плач зовсiм,
Отри свої старечi очi.

I горда будь, що ворог злий
Карає так твою дитину;
Чи тямиш? Вчила ти дiтей
Боротися за Україну.

I напиши менi, чи там
Весна у нас i що чувати?
Чи братик мiй вже ходить сам
Плугами перелiг орати?

I чи збиточний досi Гнат,
Чи пильно вчиться вже Галина,
Чи досi все спiва в день свят:
"Ще не вмерла Україна"?

Сестрi сказати не забудь:
Хай сiє цвiти огороднi,
Щоб мала чим встеляти путь,
Як вернуться борцi народнi.

Бо чую, вiрю: дух росте,
Iскра змiняється в пожежi;
Ще мить – i свят-вогонь змете
Тюрму й чужi кордони, межi.

Не плач! Надiя радiсна
В вiкно вже дивиться до мене;
Прийде сподiвана весна;
Не плач, прощай, рiдненька Нене!

1921 р.

НА РУЇНАХ

I.

I знов, як давно, знов неволя...
Хто знає? Може, на столiття
Рабства, покори, лихолiття
Вас засудила люта доля.

Шаблюка зломана остання,
Ви впали знов до нiг профана.
Бо дав Господь святе повстання,
Але не дав, не дав Богдана!

Не взяли ви вiнця свободи
З пожеж всенародного бунту,
Бо ви не слухали народу.
Нi голосу вiд пiль, вiд ґрунту.

Тож чуйте! Вiрте хоч сьогоднi:
Народ – Месiя й перемога!
Його слова – слова Господнi,
Народний голос – голос Бога.

II.

Не проклинаймо ворогiв,
Не називаймо їх катами:
Найбiльший ворог наш – мiж нами,
По цей бiк наших берегiв.

З нас кожний стежку стелить сам
Собi квiтками чи смiттям:
Нас не Москва б'є, не ляхи,
А нашi чорнiї грiхи.

Не смiй на других грiх складати
За те, що промiнь волi згас.
Удармось в груди: винуватий
I ти, i я, i кожний з нас!

Покуту ми за грiх складаймо.
Не проклинаймо!
Такий життя святий закон:
Безсилля силi б'є поклон.
Коли ж ми черв, плазун безкрилий,
То хтось нас мусiв розтоптати.

Бо гине i орел безсилий,
Коли не вмiє сам лiтати.

Зiгнилий овоч до болот
Паде в день бурi iз висот.
На вiтах зв'ялених конвалiй
Росте мiцний хижак-бур'ян.
Навiщо тут прокльони, жаль?
Так хоче Пан, всесильний Пан.

Тож як на вас паде камiння,
То ви не плачте iз терпiння,
Але з камiння в лютий мент
Будуйте силi монумент
I силу силою стрiчаймо,
Не проклинаймо!

1923 р.

БАТЬКО I ДIТИ

Як зайде ласкаве сонце за горою,
Повертає батько з поля iз косою
I, втомившися кiсьбою, йде до хати
Вiдпочити i з дiтьми порозмовляти.
Тодi Галя i Данилко кучерявий
Покидають свої iграшки, забави
I сiдають на колiна свого татка
Та щебечуть, мов на весну ластiв'ятка:
"Ми були сьогоднi чемнi цiлу днину,
Розкажи нам про вiйну за Україну".
I синковi гладить батенько головку
Та розказує, а дiти мовкнуть, мовкнуть.
"Я тодi мав лiт сiмнадцять лиш вiд роду,
Як вiйна у нас почалась за свободу,
Добровольцем тодi став я пiд прапори
I в боях пiшов з Карпат по Чорне Море...
Рокiв два боролось вiйсько наше смiло,
Та не вдалося велике наше дiло...
Впало вiйсько, мов те листя в падолистi,
Залишилося могил аж тисяч двiстi..."

А як батенько скiнчить оповiдати,
Син зривається, стає посеред хати
I тодi вогнем палають його очi,
Вiн, задивлений у чорну темiнь ночi,
Кличе: тату, чуєш, тату! Мамо, тату...
Я в сiмнадцять лiт покину вас i хату...
I пiду, як ти пiшов, до бою смiло.

Закiнчити розпочате твоє дiло...
Тiльки мати, що вiйни боїться й битви,
Шепче тихо у кутку слова молитви.
I не знає, сумувати чи радiти:
"Який батько войовничий – такi дiти".

Львiв, 1930 р.

МОГИЛА ДОВБУША

А все ж ти наш вiщун народного пориву,
Що вхопить знов колись за косу i топiр.
Ти проблиск тих вогнiв мужицьких бунтiв, гнiву,
Що тлiє край колиб, ось тут, у нетрях гiр.

Ти предитеча тих, що в тюрмах умирали,
В нерiвнiй боротьбi, вiд тифу в шпиталях,
Предвiсник палiїв, що iскри роздували
I всiм краям несли революцiйний стяг.

Дванадцять вас було, безiменних, забутих.
Не славить вас Боян, Тiртей, нi рiдний бард,
А ви ж передня стеж чорноробiв розкутих,
Голодних злидарiв бунтарний аванґард.

В могилi спиш давно, гуцульський наш герою,
Про тебе лиш казки гуцулка шепче нам,
А дiдич став над Прут неситою стопою,
Дав пити нам полин, той що й твоїм батькам.

Ой, Довбущуку наш! Чи чуєш, горда сило,
Що панщину у нас заводять знов пани?
Коли ж ти встанеш знов з високої могили,
Зiтреш з лиця землi це царство сатани?

Я завжди вiрю ще в казки старi дитиннi.
Чекаю! Встанеш ти i топiр скреше грань.
З тобою не пiде дванадцять лиш леґiнiв,–
Пiде нас мiлiйон, Олексо,– тiльки встань!

ГАЛИЦЬКА IДИЛIЯ

Вiд оселi до оселi
Блудять вiстi невеселi:
Дiлять, дiлять панськi землi
На парцелi.
............................
Снилось, снилось над вiками,
Що тi ниви iз лугами
Будуть нашi, будуть з нами,
Будуть з нами
.........................
Спрацювали ми тут руки:
Їм багатство, нам лиш буки.
Чей спочинуть нашi дiти,
Нашi внуки...
А сьогоднi – камiнь в груди:
Землю взяли чужi люди,–
Що то буде? Що то буде?
Що то буде?
.........................
Колонiсти йдуть, як хмари –
Саранча! вовкiв отара!
Що за смуток, що за кара...
Що за кара!
Колонiсти гордi, ситi,
А ми – стоптанi, прибитi,
До мазурiв йдем на службу
У наймити.
Ми землi просили в пана –
Була вiдповiдь, як рана:
– Ґрунт мазурам, не для Йвана,
Не для Йвана...
.........................
Нi пiсень в селi не чути –
Хтось в серця налив отрути –
Гонять, гонять наших хлопцiв
У рекрути...
.........................
Там побили, тут забрали,
Там читальню зграбували,
Там за зраду двох леґiнiв
Розстрiляли.
.........................
Лиш надiя – вина в чашi:
– Чей часи настануть кращi –
Вернуть нашi, прийдуть нашi,
Вiйсько наше...
.........................

ПIД КРУТАМИ

Ще тiльки вчора упали тюрми,
Ще тiльки вчора родилась воля;
А нинi сурмлять на сполох сурми:
"Йдуть дикi орди з чужого поля".

I знов з пiвночi градовi тучi
Падуть на нашi ниви народнi;
Сумує Київ, руїни ждучи:
"Спасуть хiба нас чуда Господнi!"

Крамоли, чвари в краю цiлому,
По вiйнах нарiд впав у знемозi,
Гей скиглить чайка в степу нiмому,
Що гнiздо звила та при дорозi.

Зiбралось триста юних, смiливих:
"Браття, не купиш волi сльозами!
Не треба смуткiв нi слiв журливих,
Ходiм, як Iгор, у бiй з мечами!"

I загримiли далеко стрiли,
Аж у Чернiгiв котяться громи;
Їх кров червона на снiгах бiлих,
Та хто вбив тiло, духа не зломить.

Крiси з утомлених рук упадають,
В ворога сила – в них лиш завзяття;
I впав пiд вечiр вже крик одчаю:
"Дайте хоч сотню пiдмоги, браття!"

Чому ж тi браття в хатках, салонах
Лиш про братерство мрiють i волю,
А не приходять в борцiв загонах
Здобути волю в битвi, на полю?

I що хвилина – все бiльше вбитих...
Все бiльше крови, все менша сила.
"Вороже, в Київ будеш входити
Хiба по наших трупах, могилах!"

Бились день Божий, бились до ночi;
Аж тодi втихли зойки з пальбою,
Як впав останнiй крiс з рук дiточих,
Як впало триста воїв за волю...

Всi ви спочили в темнiй могилi.
Та нас в неволю не завернути:
Нас в бiй провадить тiнь Термопiлiв,
Тiнь тих, що впали ген там, де Крути!

ВЕСНА

Ти знаєш днi, коли звабливе сонце
Цiлує кволий кленолист.
Коли весна лiтає там за мiстом
I махом крил торкає нам вiкон.

Коли з нудних, понурих канцелярiй
Жене весна у парк, над берег рiк, озер.
Коли кляну я iз цiлого серця
Редакцiї, каварнi, тротуар.

Ти знаєш днi, коли люблю глядiти
Через вiкно в простiр, снувать мережку мрiй:
– Весна... та в'януть лiта молодiї
I обпадають, як осiннiй цвiт.

В такi-то днi я тужу до безтями:
Як хочеться з тобою слухать шум смерек,
Втiкать в лiси, в дiброви, ген, далеко,
Де б не змутив нiхто спокою нам.

Манять , манять отав зелених шовки
I тишина самотнiх гiр, лiсiв.
Де крiм твоїх пiсень пестливих i розмов
Нiхто мене тривожить не посмiв.

З поеми "ГУЦУЛЬСЬКИЙ КУРIНЬ"
(Уривки)

I.

На заходi вiйна згасає блиском ватри.
На сходi палахтить червоний, лютий гнiв.
А до гуцульських сiл прийшли вiйськовi карти,
Щоб леґiнi пiшли обороняти Львiв.
Вiтри осiннi рвуть з дерев листки останнi,
Вiтаючи зиму, несуть їй дар з намист,
А в селах дива див: якiсь казки веснянi;
Принiс взимi весну той перший падолист.
По селах йдуть вiйти бундючно i пристойно,
Стукочуть до вiкон хатин сiльських, курних:
– Вставайте, леґiнi! Знов треба йти на войну;
Боролись за чужих – борiмся за своїх!
Iз долiв вiстi йдуть: новi там хмари звисли –
З панами бiй iде пiд Львовом, Перемишлем!
I хлопцi всi встають. Iдуть гуртом плаями,
Прощають мовчки знов смерековий порiг.
А матiрня сльоза пливе, пливе слiдами –
На ґрунях, на верхах бiлiє перший снiг.
Вже машерують хлопцi долиною,
Лугом дорiжкою,
Бiлим пiском.
В путь невiдомую, в путь соколиную,
Попiд смерiчкою,
Попiд лiском.
Ладно сосниною всi закосиченi –
Всi до однiського, всi як один.
Трошечки п'янi всi, замогориченi,
Бо на прощаннячко пили за ринського
Дєдя, i мама, i син.
В них наопашки їх сердаки,
Йдуть не як леґiнi, а як панки.
Десь плаче, плаче дiвонька:
"Щаслива вам мандрiвонька!"
Та хлопцi в смiх. Навiщо сум?
Пiдсвистують всi гучно в такт
I пiдтанцьовують йдучи,
Сокирами виблискують, спiваючи
Бундючно так:
"Єсть у мене топiр, топiр та кована бляшка,
Научу я москалика та i того ляшка".
Iдуть розспiванi, веселi.
Земля дуднить пiд марш i спiв.
Тiнь Довбуша стоїть на скелi,
Благословля своїх синiв:
"Повернете ви вiльнi в дiм,
Лиш iдiть слiдом моїм!"
.........................

II.

Як опинивсь курiнь гуцульський
Аж у житомирських лiсах,
Скоїлася пригода славна.
А сталося воно ось як:
Стояли хлопцi на заставах,
Далеко десь блукав патруль.
Утихли бої, свисти куль,
Тоне в сотнях гульня, забава.
Вiстун сидiв собi на возi,
У карти грав з кухарчуком.
Грицько дiлив та при дорозi
Тютюн з Петром – над капшуком.
Старшини спали на покосах,
А джури прали сорочки.
Варили курку й зовсiм босо
По воду бiгли до рiки.
А наймолодшi тi рекрути
Ще муштрувалися забавно:
"Позiр. А випни, хлопче, грудь.
На плечi крiс. Ну справно".
I всi хлопчиська на команду
Iшли в маршi, мов на параду,
Та лаяли Дмитра, небогу,
Що вiн не вмiє трафить в ногу
I там, де треба ставить праву,
Вiн тиче лiву на неславу;
А як хорунжий: "Стiй!" – накаже,
Дмитро забудеться i ляже
Або десь далi машерує
I все наказу мов не чує.
А кашовар над баняком
Стояв, варив печенi кус
(Його всi звали шмiраком,
Бо був брудний, мов сажотрус).
А Гнат-заблуда чистив крiса
Якимсь тоненьким мотузком,
Кленучи, що усе залiзо
Вже переїла ржа цiлком
I сотник не дає спокою,
Що не шанує Гнатко зброю.
Таж шанувати зброю треба.
Звiдки нову дiстанеш, з неба?
Таж нинi деякi герої
Iдуть у бiй з цiпком, без зброї.
Не озброїла нас шаблями
Нi Францiя, нi iнша мама
Так, як зброїть тих ворогiв,
Що проти нас з усiх бокiв.
Десятник Смик, чванливий паливода,
Оповiдав раз тисячний пригоду:
"Як я в Карпатах бився з москалями
(А мав тодi мадярочку вродливу),
Тодi я сам забрав в полон, на диво,
Весь полк московський. Власними руками
Цiсар Франц Йосиф припняв менi медаль,
Що? Показати? Медаль згубилась. Жаль".
.........................

III.

Пiшов курiнь десь у запiлля,
Знов до мужицьких тихих хат,
На радiсть вдiв, сiльських дiвчат.
Ну, i почалася iдилья:
За кiлька днiв так зжились з вiйськом
Дядьки й бабусi, мов з синами,
Що навiть дiти баби Гапки
У клунi спали зi стрiльцями
I грались з ними цюцюбабки.
А наш Василь, хоч i булавний,
То був тепер такий забавний,
Що дiти їздили на ньому,
Нiби на шкапi, бiля дому.
I син хазяєчки Євдохи
Старшинам скуб чуприну трохи
Й попитував: "Скажiть менi:
Цукорки є в Галичинi?"
А наш вiстун теж бавив дiти
I приносив ляльки та цвiти,
Кормив сирiтку молочком,
Як бiдна та смутна вдова
Iшла до лiсу по дрова
Або десь їздила по сiль
Аж до Одеси, двiстi миль.
Її синочок-карапузик
Все вiстуна тягнув за вуси
I кликав та кричав завзято:
"Вiзьми на руцi! Тату! Тато!"
А вiзники старi з обозу
Саджали на коня дiтей
I вчили, їздить як кiннота.
В дiтей до того є охота,
Тож їздили, i не одно
З коня скотилося в багно,
Розбивши десь об камiнь носа.
Та все ж i дальше дiтваки
Вганяли разом зi стрiльцями,
З рушниць стрiляли в вiкна мамi,
Вели вiйну, мов козаки.
Навiть для збиткiв, Боже милий,
У баби хату пiдпалили.
Бо грались, як то комунiст
Палив село в великий пiст.
У мужикiв стрiльцi – як гостi,
При чарцi йдуть розмови простi.
Рядила не одна бабуся:
"Большевики коня взяли.
Чубату курку й жовте гуся
Аж ген у Москву завезли,
Мабуть, для Ленiна самого,
Бо голодом скарав їх Бог
За вбивство батюшки царя.
Тож комунiсти брали хлiб,
Вiнки покрали у дiвчат".
(Стрiльцi у смiх на скарги цi:
Грiхи цi має i наш брат.)
I нарiкали знов бабусi,
Що два китайцi рудоусi
Шукали в церквi нiби зброї,
З престолу вкрали срiбну чашу.
(О, диво, що Господь їм рук
Не поломив за кривду нашу
I не змiнив у грудку соли
Тих, що безчестили престоли).
А потiм дiд один понурий
Оповiдав до сходу сонця,
Як то було пiд Порт-Артуром,
Як утiкав вiн вiд японця.
Та що й казать! Тут шкода слiв.
Чудна це була, мила хвиля
Життя стрiльцiв i мужикiв,
То була лиш одна iдилья...

IV.

... I тихо. Нiч. Посеред пiль
Замерехтiв Голгофти шпиль.
На Схiд! На Схiд! А перед ними
Країна – хаос, пiтьма, мiт.
Та йдуть гуцули i голосять:
"Iз хаосу най стане свiт!"
I вiрять, вiрять в горде чудо:
Вкраїна Богом, творцем буде!
Iз глини мертвої, iз тьми

Категория: Українська література | Добавил: 1976 (12.05.2007)
Просмотров: 1332 | Рейтинг: 0.0/0